Література

1 Політологічний енциклопедичний словник : Навчальний посібник. – К., 1997. – С.107-108.

2 Політологія : Підручник / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. – К.,2001. – С.29-31, 145.

3 Політологія : Підручник / За ред. О. І. Семківа. – Л., 1994. – С.346-366.

4 Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) : Підручник / П. П. Шляхтун. – К., 2002. – С.161-165.

Аналіз політики як суспільного явища, однієї із сфер суспільного життя буде неповним без розуміння її взаємозв’язків, взаємодії з іншими сферами та факторами суспільного розвитку. Так, наприклад, практика показує, що взаємовідносини між політикою та економікою базуються не на односторонній залежності першої від останньої (марксистський підхід), а на їхній взаємозалежності та взаємопов’язаності.

Не слід ігнорувати зв'язок політики із соціальною структурою суспільства (визначає її суб’єкти, їхні інтереси, імпульси), впливом соціально-психологічних факторів (позначаються на політичній поведінці мас), демографічним складом населення (визначає структуру суб’єктів політичних процесів), духовною культурою, історією, моральністю (історичний досвід свідчить про те, що політика ніколи не функціонувала в повній гармонії з мораллю), правом, релігійними чинниками, науковим потенціалом країни. Докладніше про це радимо прочитати із зазначених у списку літератури посібників та підручників.

При відповіді на 2-е питання виходимо з визначення політичної діяльності як усієї багатоманітності дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах. При цьому слід розрізняти політичну діяльність у широкому і вузькому значеннях. Перша – це реалізація політичних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, соціальних груп, окремих індивідів для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, утримання і використання влади. Тоді як під політичною діяльністю у вузькому значенні розуміють методи й засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами тощо.



Політична діяльність спрямована на ряд об’єктів, одні з яких є:

1) організаційними факторами суспільно-політичного життя: наприклад, утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій в результаті волевиявлення громадян; вироблення політико-правових норм тощо);

2) процесами політичного розвитку: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; формування політичної свідомості громадян тощо.

Для з’ясування суті політичної діяльності важливо вказати на два нерозривно пов’язаних між собою її аспекти:

1) теоретичний, який формує політичну свідомість, мислення носіїв політики, їхні орієнтації;

2) практичний, який включає в себе організаційну і контрольну діяльність; конкретне управління; керівництво, добір і розстановку кадрів, їх підготовку, навчання, вироблення і прийняття рішень; обмін інформацією тощо.

У політичній діяльності прийнято розрізняти два її рівні:

1) нижчий (політична участь). Це поняття використовується для позначення тих форм політики, які не пов’язані з професійною політичною діяльністю. Формами цього рівня вважають: референдуми, мітинги, збори, маніфестації, вибори тощо;

2) вищий (політичне функціонування або професійна політична діяльність). Її здійснюють члени уряду, депутати парламенту, керівники партій, рухів, вчені-політологи тощо.

Потрібно наголосити на тому, що політична діяльність завжди має конкретний характер і здійснюється як взаємодія суб’єкта і об’єкта політики. При цьому основними формами політичної взаємодії виступають: гегемонія, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, конфлікт, війна.

У політичній діяльності доцільно виділяти її стадії (фази): ціле положення; артикуляція політичних інтересів; прийняття політичних рішень; політичне прогнозування і політичне моделювання; реалізація прийнятих рішень; проведення аналізу прийнятих рішень. Причому стадії прийняття та виконання політико-управлінських рішень можуть бути інтерпретовані як внутрішній бік, серцевина механізму політичної діяльності.

Логічно, що наступну частину відповіді має скласти пояснення того, що представляють собою політичні рішення, які розрізняють їх типи та фази прийняття.

Під політичним рішенням розуміють вибір варіанта політичної діяльності з метою задоволення певних потреб. Прийняття політичних рішень – прерогатива соціальних суб’єктів політики (націй, класів, демографічних і професійних спільностей тощо), проте здійснюють це, їх репрезентуючи, відповідні політичні інститути – держава, партії, політичні лідери, правляча еліта тощо.

Тип політичного рішення розрізняють залежно від того, хто виступає суб’єктом, а хто об’єктом політичних відносин:

1) рішення держави як головного інституту політичної системи щодо інших її інститутів;

2) рішення груп й організацій стосовно керівного центру, наприклад, суспільства щодо політичних партій; певної соціальної групи (через партії) щодо уряду; церкви щодо держави;

3) рішення керівного центру щодо оточуючого середовища, тих чи інших сторін життя суспільства, наприклад, державних органів щодо виборчої системи; захисту національних інтересів у сфері міжнародних відносин;

4) рішення в межах керівної системи, наприклад, парламенту з приводу тих чи інших дій виконавчих органів; рішення президента стосовно парламенту тощо.

Прийняття політичних рішень – це діяльність, якій властиві фази:

1) зумовлюється появою певної потреби, яку необхідно за допомогою різних комунікацій (через партії, комітети громадян тощо) передати в центри прийняття рішень;

2) аргументація на користь інтересів;

3) висловлення вимог до учасників прийняття політичних рішень, тиск на них;

4) вибір пріоритетів і встановлення їхніх сфер (здійснюється на рівні центру прийняття рішень);

5) координація інтересів та формулювання самих рішень.

Політичні рішення втілюються в законах, указах, постановах урядових органів, в документах політичних партій тощо. Критерій ефективності політичних рішень полягає у ступені відповідності рішень інтересам людини, колективу, суспільства, тобто політичні рішення повинні мати соціальну спрямованість.

Стосовно зазначеного питання важливо вказати і на два основних методи прийняття рішень в умовах демократії:

1) голосування за більшістю голосів. Він є одним з найбільш поширених і цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко ухвалені в такий спосіб рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Тому ефективнішими є рішення, прийняті іншим способом, а саме:

2) методом консенсусу (згоди всіх завдяки компромісові). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності, напр., збереження єдності і цілісності держави.

Розкриваючи зазначене питання щодо політичної поведінки, потрібно вказати на те, що поняття “політична поведінка” є однопорядковим з поняттям “політична діяльність”. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

Потрібно підкреслити, що найбільш загальну типологію політичної поведінки в залежності від того, якою мірою люди займаються політикою, здійснив М. Вебер. Він виокремив три типи політичної поведінки:

1) політики за випадком. Це ті, хто беруть участь у виборах, висловлюють свою думку на референдумах, мітингах, зборах тощо;

2) політики за сумісництвом. До них відносяться ті люди, які займаються політикою лише у разі необхідності: збираються на сесії представницьких органів різного рівня, обговорюють проблеми, беруть участь у прийнятті рішень, але політика при цьому не є першочерговою справою життя;

3) політики за професією. Для них політика є головною справою життя і в матеріальному, і в духовному відношеннях, головним предметом їхніх думок.

Іншу класифікацію політичної поведінки на основі критерію неоднакового ступеня свідомої участі людей в політиці здійснив американський дослідник Г. Алмонд. Він розрізняє також три типи політичної поведінки:

1) стихійна участь в політиці (паройкіальний тип). Це люди, які живуть безпосередніми інтересами найближчого оточення, мають вкрай обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як спеціалізованого утворення. Це не вільні і не розуміючі політичні актори;

2) напівсвідома участь. Це розуміння змісту суспільних ролей при безумовному підкоренні відомій ролі як чомусь незаперечному. Це свідоме виконання обов’язку, наказу. Але подібні індивіди не знають, як саме вони можуть впливати на політичну систему, тому Г. Алмонд називає їх не вільними, але розуміючими політичними акторами;

3) повністю усвідомлена участь, утвердження в політиці своїх власних осмислених інтересів і цінностей, участь в партіях, групах тиску тощо. Це учасник політики – партисипант.

Польський дослідник А. Боднар, застосувавши, по суті, критерій М. Вебера, активності людей, ступеня їх залученості до політики, виокремив наступні типи політичної поведінки:

1) рядовий член суспільства, який не впливає на політику, не активний і не зацікавлений у політиці, має статус виключно предмета політики;

2) громадянин, який перебуває в громадській організації, русі. Він опосередковано залучений до політичної практики, якщо це випливає з його ролі рядового члена;

3) громадянин, що є членом суто політичної організації. Він цілеспрямовано, за власною волею залучений до політичного життя;

4) громадський, особливо політичний діяч;

5) професійний політик, для якого політична діяльність – не тільки джерело існування, одне з головних занять, а й зміст життя;

6) політичний лідер, який сприймається як авторитет.

В сучасній науці розрізняють ще й інші типи політичної поведінки. Так, за своєю цілеспрямованістю вона може бути як конструктивною, так і деструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи. За критерієм інтенсивності розрізняють таку політичну поведінку:

1) як реакцію (позитивну чи негативну) на явища та процеси політичного життя;

2) електоральну поведінку, тобто періодичні дії, пов’язані з делегуванням повноважень;

3) участь в політичних організаціях;

4) активну участь в позаінституційних політичних рухах.

Про позаінституційні форми політичної поведінки можна докладніше прочитати з підручника “Політологія” / За ред. О. І. Семківа. – Л., 1994. – С.199-206.

Важливо пам’ятати, що політична поведінка – явище динамічне. Слід розрізняти зміну поведінки окремого індивіда і зміну поведінки як типової характеристики людських мас. Саме цей аспект особливо важливий для політичного процесу на переломних етапах суспільного розвитку.

Тема 5. Політична система суспільства, її інститути. Держава як базовий інститут політичної системи, політичний режим.

ЗМ – 3. Політична система суспільства, її інститути.

ЗМ–4. Держава як базовий інститут політичної системи, політичний режим.

Мета діяльності і зміст уміння Знати сутність політичної системи суспільства, в рамках якої відбувається політичне життя будь-якої країни, кожної з її складових. Знати загальні закономірності функціонування та соціальне призначення політичної системи, існуючі в сучасній науковій думці типології політичних систем з тим, щоб уміти об’єктивно проаналізувати політичну систему України, досягнення та негаразди на шляху її формування, визначити основні напрями її вдосконалення на базі загальновизнаних демократичних інститутів, цінностей, принципів та норм. Знати сутність та основні ознаки держави як політичного інституту, щоб уміти відрізнити її від інших інститутів політичної системи. Знати внутрішні та зовнішні функції держави, щоб розуміти, в яких напрямах вона може забезпечувати суспільний розвиток як всередині країни, так і за її межами, на міжнародній арені.

Знати суть та соціальне призначення вищих органів держави (глави держави, парламенту, уряду, судових органів), щоб уміти проаналізувати їх діяльність в своїй країні, побачити, на чию користь вони працюють.

Знати, який зміст вкладається в поняття “форма правління”, “форма устрою”, “політичний режим” з тим, щоб мати достовірні знання про державу, громадянином якої перебуваєш.

Знати, що не будь-яка держава має право називатись правовою соціальною державою, рівно ж як і не будь-яке суспільство перебуває в громадянському стані, щоб уміти грамотно та об’єктивно проаналізувати стан певної країни згідно зазначених аспектів.


9535022571263614.html
9535052658077091.html
    PR.RU™